I'm returned. Again

Деталі

Автор: Just D

Категорія: Різне

Опубліковано: 16 травня 2017

Перегляди: 83

Спроби навести порядок в блозі, як і спроби навести порядок в житті в черговий раз наштовхуються на непробивну стіну власної нетерплячості, невсидливості і тупої та ефективної ліні. От не виходить з мене блогера як і не виходить якось кардинально поміняти закоренілі звички, і присвячувати час чомусь корисному, замість гаяти його на тупу фігню. Тупу, зате різну. Я вже фактично змирився, що не зможу перетворити Нотатник на цікавий ресурс, але оскільки він багато їсти не просить — то й тримаю його весь цей час онлайн в надії, що одного дня таки повернуся до його наповнення і все ж стану крутим блогером. Повертався я до блогу ледь не п’ять місяців і все ніяк не міг придумати чим же корисним його заповнити. Не придумав і досі, проте за цей час в житті сталося трохи різних подій про які я не буду вам розповідати, але раптом захотілося хоч трохи і хоч в якійсь формі вилити душу.  От і виливаю як вмію.
За минулі місяці я трішки відкотився назад і став дещо ближчим до того дна з якого колись виліз. Ближчим морально, але і трохи фінансово, бо дещо підкачало здоров’я. Ви знаєте, що кожен переживає важкі, напружені часи по-різному і депресія це не завжди, вірніше не лише пригнічений стан, коли сумно, хочеться плакати в подушку, слухаючи тупу романтичну музику чи кидатися в крайнощі, кидаючись з вікон. Депресія — здуріти, яка цікава штука. От мені, зважаючи на кількість лайна, яке я через себе пропустив не було сумно, не хотілося кидатися в крайнощі (бо вважаю це ідіотизмом), але здалося, що краще буде замкнутися в собі, не думати про погане і показувати всім навколо як я стійко переношу удари долі. "В сраку все" — під таким заголовком могла би вийти глава книги про той період мого життя, якби я таку писав. І це працювало. В сраку все, пофіг на всіх і їх проблеми, егоїзм і горда самотність, та жодних почуттів. Жодних почуттів — це було найкраще і я за цим сумую. Тому, що коли в тобі прокидаються хоч якісь почуття — послати в сраку все вже аж ніяк не виходить. Але і залишатися вічно замкнутим в собі фріком теж нереально. Природа бере верх і щось починає поволі змінюватися, а старі, зализані рани проривають в іншому місці, іншим, геть несподіваним чином.
Я багато думав про те відколи в моєму житті все знову почало іти не так. Не додумався і досі. Я навіть не зовсім певен, що у ньому все верталося до норми. Бо що, курва, вважати нормою? А що вважати стресом здатним вивести з рівноваги і зламати морально? Такі речі дуже індивідуальні, але всі погодяться, що найбільш боляче втрачати людей. Людей близьких чи принаймні тих, яких хотів би бачити близькими.  Жодних почуттів — це було так чудово, бо ніщо не заважало і ніщо не відволікало. Але одного дня приходить розуміння, що ось ця от людина, людина, яка щодня поруч і яка стала настільки звичною частиною твого життя, що вже сприймаєш це як норму, просто йде. Йде, бо їй так треба. Йде бо рухається вперед. Але ж у тебе жодних почуттів. Настільки жодних, що вже який місяць заспокоїтись не можеш. Ви в одному місті, навіть в одному районі кожен день буваєте. Втім більше не побачитесь. Мабуть ніколи. Стільки часу пройшло, а я лише зараз зрозумів, що сумую досі. Іноді настільки, що робиться боляче. Але цього разу, хоч я і знову «в нормі» ззовні, послати в сраку все не вийде. Цього разу справді болить і як розрулити цю ситуацію я не знаю. І не хочу ні з ким про неї говорити. Бо не хочу тупих порад. Так чи інакше, а я повернувся. Блог знову оживає. Хай і в формі нікому непотрібного щоденника. Мабуть вся справа в тому, що такий щоденник потрібен мені.