Пригадую за кілька годин перед розлученням я написав невеликий пост, про те як важливо вміти відпускати із свого життя людей. Навіть дуже дорогих, навіть коли дуже не хочеться, бо якщо для них буде краще піти — то зрештою краще буде і для себе самого. Це пост був тихим криком безнадійного відчаю. Біля мене на столі лежав залізничний квиток, який майже не залишав надії на збереження шлюбу. Пам’ятаю, як тоді, в приміщенні РАЦСу мене розривали емоції, що ледь говорити міг, а вона, моя на той момент ще дружина, була безтурботною та спокійною. Цей її спокій завдавав тоді чи не найбільше болю, адже я втрачав найдорожчу (на той момент) людину в моєму житті, а їй було байдуже. В той день на очі вперто наверталися такі незвичні для мене сльози. Але минуло трохи часу і сьогодні, чотири роки після тих подій, я розумію, що в тому пості був правий в одному: потрібно вміти відпускати людей. Байдуже як буде їм, але зрештою собі буде краще. Не факт, звісно. Просто в деяких випадках безнадійні ситуації виглядають безнадійними лише якийсь короткий момент часу. Він швидко минає і згодом стає зрозуміло, що те, що приносило стільки болю, насправді було лише важким кроком до позитивних змін в житті. Згадав я це все через певні події, які в моєму житті відбуваються тепер. Зараз період змін. Змін обстановки, оточення і втрати дорогих (на цей момент) людей. Добре, не людей, лише людини. Все далеко не так драматично як було тоді, але і зараз хочеться вірити, що всі зміни на краще і згодом я побачу, що й це було необхідно для чогось позитивного і кращого в моєму житті. Треба намагатися вірити в краще і бути оптимістом, тоді все навколо буде яскравішим. Мабуть.

Ведучий радіо Сковорода Володимир Бєглов оголосив, що запросить на ефір жертву гей-пропаганди, яка внаслідок цього позбулася своєї гетеросексуальності та відмовилася від традиційних сімейних цінностей

Вчора у Львові відбувся фінальний концерт півторарічного світового туру гурту Океан Ельзи. Я не збирався на цей концерт, але так трапилося, що зрештою пішов. Я постараюся уникнути пафосних порівнянь типу "у Львова є свій Океан", якими вчора заполонили всі соцмережі, не писатиму і про те, що це було фантастично чи неймовірно. Бо не було. Це був Океан Ельзи. Був повний стадіо «Львів Арена», було не по-літньому холодно і був дощ. І був Океан Ельзи, гурт, який на сцені з далекого 1994 року. Ви як завгодно можете ставитися до Океанів чи до Вакарчука, але беззаперечно, що гурт представляє собою цілу епоху і на сьогодні є одним із феноменів української сцени та й не тільки сцени. Не єдиним, лише одним із. Вчора на концерті, коли звучали пісні написані в епоху мого дитинства, коли звучала моя улюблена "Майже весна" чи "Друг", в голову прийшла цікава думка: концерт Океану Ельзи, враховуючи постійний ажіотаж навколо таких заходів, для українців (хай і не всіх) це щось на кшталт паломництва — хоча б один раз в житті, але треба побувати. Зрештою воно того варте.
І ще одне: вкотре хочу наголосити, що якщо людина талановита в музиці — це не повинно робити її ідолом у всьому, до чого вона торкається. Я дуже критично ставлюсь до висловлювань Святослава Вакарчука на суспільно-політичні теми і не сприймаю ідею його повернення в політику, в якій би то не було ролі, але як музиканта я його дуже ціную і ціную зроблений ним вклад в розвиток української музики. Океан Ельзи, подобається він вам чи ні — це живі легенди і я радий можливості іноді бувати на їхніх концертах та чути як нові пісні так і пісні на яких виріс.

Здається мій улюблений Львів таки занурюється в сміттєву катастрофу. І що день — то швидше. Сміттєва криза, а разом із нею сміттєвий хаос у місті вже більше року. Відходи вивозяться не регулярно, баки часто переповнені, а в різних куточках України постійно знаходять сміттєві сувеніри зі Львова. Проте, якщо взимку сміттєва криза була не така очевидна, то із підвищенням температури повітря невивезені побутові відходи становлять реальну загрозу санітарно-екологічній ситуації в місті.
Намагатися зрозуміти, що насправді відбувається фактично нереально. Міська влада твердить про сміттєву блокаду міста, украдає 100500 меморандумів, шукає місце під полігон/завод з переробки, а віз і далі там. Відходи тільки накопичуються.

І таку ситуацію як на Чорновола 59 можна побачити в різних куточках міста. Сморід стоїть нестерпний При чому мені досі не зрозумілий принцип вивезення відходів. З-під мого будинку, в нетрях спального району,  сміття вивозять регулярно. Натомість майже в центрі Львова можна побачити гори невивезених ТПВ, які плодять інфекції та приваблюють гризунів. Міська влада і далі співає про сміттєву блокаду, хтось звинувачує міську владу, але зараз не так навіть важливо хто винен. Зараз головне вирішити проблему, яка загрожує всьому місту. Але вона не вирішується, тож давайте трохи про тих хто винен.
Андрій Іванович Садовий — мер міста Львова, з великими політичними амбіціями, на плечі якого раптом звалилася сміттєва проблема. Я навіть вірю, що в цій ситуації він і сам був би радий що найшвидше її вирішити, як і можу припустити, що комусь вигідно використовувати сміттєвий колапс проти мера, який занадто зарвався і своїми діями на центральній політичній арені нажив собі немало ворогів. Тож відкидати версію про сміттєву блокаду, коли раптом місто за містом почало відмовлятися приймати наші відходи, я не можу. Але є одне але. Хай Садового і вирішили втопити в смітті, хай він навіть на це і заслужив (або ні, дивлячись на ваші симпатії), на жаль через нього страждає все місто. Я би з розумінням поставився до ситуації в якій опинився мер, якби мером він став вперше на останніх виборах. Але Андрій Іванович керує містом з 2006 року. Проблема Грибовицького сміттєзвалища існувала ще до його приходу в це крісло і він неодноразово обіцяв її вирішити, як і прекрасно був поінформований про стан полігону під Львовом. Але судячи по всьому сміттєва блокада Львова триває вже 11-й рік і саме недоброзичливці не дають і не давали чесному меру побудувати сміттєпереробний завод. От біда ж. Чи може робота на власний імідж через власні ЗМІ не залишала часу для цього. Про Садового містом давно ходять різні чутки. Я не з тих, хто буде їх поширювати. Але один з тих, хто вважає, що порядний чоловік в ситуації коли за рік не зміг вирішити наднагальну кризу міста, повинен задуматися і передати місто тому, хто зможе це зробити. Хай навіть це і буде ціною зняття так званої блокади (якщо вона є насправді), бо зараз не той час, коли слід ставити на перше місце власні політичні амбіції. ІМХО.

Знаєте, я ще в тому віці, коли думають про смерть. Життя все ще тільки попереду і хоч вже жалкуєш про деякі упущені моменти та зроблені дурниці, щоб наробити більше різних дурниць часу, в теорії, достатньо. Проте люди думають про смерть в різному віці і ці думки, якщо не засмучують нас, то принаймні є своєрідним стимулом щось робити, бо треба встигнути до... лишити після себе згадку.... завести потомство, щоб продовжити рід і щоб було кому склянку води на старості принести.
Написати цей пост мене надихнула розмова з подругою. «Я хочу щоб мене спалили» — впевнено заявила вона, коли розмова завела нас до теми життя і смерті. І ось це «хочу» є майже в кожної людини. Всі бояться померти, всі зрештою помруть, проте окрім страху відкинути капці багатьох переслідує нав’язливе бажання якось організувати долю того, що залишиться від нас. Я маю на увазі мертвого шматка м’яса, яке перед тим було живим організмом, дихало, кохало, думало і роздавало безглузді вказівки з приводу поховання чи навіть відкладало гроші на це. Хтось хоче бути похований в конкретному місці, поруч із кимось, комусь релігійні переконання забороняють бути кремованим, а дехто прагне розвіяти свій прах над якимось місцем. І жоден із них, пардон нас, не матиме шансів перевірити чи вірно виконали його останнє розпорядження. В цьому і є найбільша іронія. Те, що нас так інстинктивно лякає, тобто смерть, прийшовши за нами, позбавляє нас всіх турбот, обов’язків і бажань. Тут вже не важливо чи вірите ви в загробне життя. Суть в тому, що життя земне скінчилося. І хоч у мене теж добре розвинені інстинкти самозбереження і я, буває, з тривогою вдивляюсь в той момент, коли доведеться перетворитися на згаданий вже шматок мертвого м’яса, мені абсолютно байдуже в якому вигляді знайдуть моє тіло, чи буде хтось зі мною на момент смерті і що з цим тілом зроблять після неї. Можуть спалити, а можуть і на органи розібрати, якщо в цьому буде така потреба. До речі, упереджене ставлення до донорства в нашій країні теж мене немало дивує. Якщо комусь допоможе печінка, серце чи легені мертвого — то віддайте цій людині. Мертвому вони вже не потрібні, а хворий проживе довше. Тож загалом я не проти, щоб всіх нас автоматично зробили донорами, як це є в деяких країнах. Ну а вже в догоду релігійним переконанням можна буде відмовитись від розбирання на запчастини, якщо так сильно віриться, що вони знадобляться на тому світі.
Цим постом я не хочу змушувати вас відмовлятися від того, в що ви вірите. Просто менше переймайтесь тим, що буде, коли кінець настане. Оскільки це вже будуть не ваші проблеми. Краще зосередьтесь на тому, що потрібно робити за життя. І живіть довго, бо ви цього варті.