В соціальної мережі Twitter сьогодні видався складний день: вона то падає, то підвисає, то повертається до норми, але загалом з бідою на половину працює. Проте біди твіттера ніщо у порівнянні з проблемами української журналістики, в тому числі журналістики в вигнанні, пардон, в еміграції. Мирослава Гонгадзе, продюсер української редакції Голосу Америки, пережила весняне загострення. Мені взагалі важко пояснити, що то за хвороба така підкошує нашу журналістику, але певним її лідерам весь час...

Ой... День минає надзвичайно ненасичено. Роботи нема. Тобто не геть нема, а просто на роботі вчепитися особливо нічого. От і подумалось чом би не порозмірковувати на тему голо-босості українського народу, який під гнітом нестерпного всього докладаючи неймовірних зусиль вишиковується в черги за новими iPhone чи б'є рекорди з покупки автомобілів. Добре, айфончики і машинки це не та річ, яка може віддзеркалити фінансове самопочуття народних мас. А як щодо торгових центрів? Чи кафешок або ресторанчиків, які в моєму любому Львові завжди повні наче сміттєві баки десь нетрях спального району? Туристи кажете? А в кіно, заповнюючи зали по 100 грн за квиток теж туристи ходять? Чи може квитки на найближчий концерт Океану Ельзи туристи вигрібають? Хоча туди можуть і туристи. Так чи інакше я поки не помітив, щоб народ відбирав хліб в голубів чи купував в аптеках по півтаблетки, як то в стані наркотичного сну мариться пропагандонам із-за поребрика. Але погоджусь, що ситуація є різна і комусь може не вистачати грошей на елементарні потреби. Проте такі люди були завжди і певне збільшення їх кількості в кризовий, а тим більше військовий час, цілком вписується в реалії. То що ж робити, якщо грошей взагалі нема, а новий телефончик хочеться і плювати на нестерпні тарифи, бо їх компенсувала субсидія? Питання складне, проте відповідь проста як дошка. Йти на роботу або йти на роботу, де більше платять. Справа в тому, що Україна таки починає виходити із кризи і економіка пішла (хоч і поволі) та вгору, тож перш ніж плакатись, що і роботи геть нема, затримайтесь на хвилинку і почитайте кілька рядків далі. Бо далі мова буде йти якраз про роботу, якої ніде нема, звісно.

Вчорашній ранок застав мене новиною про введення в дію санкцій проти цілого ряду російських компаній, яким прямим текстом вказали "нафіг з пляжа". Проте найбільше горіння у уа і (ще б!) рунеті викликала інфа про блокування доступу до російських соцмереж (Вконтактє та Однокласники), а також цілого ряду сервісів і популярних ресурсів. Горіння передбачуване.

Спроби навести порядок в блозі, як і спроби навести порядок в житті в черговий раз наштовхуються на непробивну стіну власної нетерплячості, невсидливості і тупої та ефективної ліні. От не виходить з мене блогера як і не виходить якось кардинально поміняти закоренілі звички, і присвячувати час чомусь корисному, замість гаяти його на тупу фігню. Тупу, зате різну. Я вже фактично змирився, що не зможу перетворити Нотатник на цікавий ресурс, але оскільки він багато їсти не просить — то й тримаю його весь цей час онлайн в надії, що одного дня таки повернуся до його наповнення і все ж стану крутим блогером. Повертався я до блогу ледь не п’ять місяців і все ніяк не міг придумати чим же корисним його заповнити. Не придумав і досі, проте за цей час в житті сталося трохи різних подій про які я не буду вам розповідати, але раптом захотілося хоч трохи і хоч в якійсь формі вилити душу.  От і виливаю як вмію.
За минулі місяці я трішки відкотився назад і став дещо ближчим до того дна з якого колись виліз. Ближчим морально, але і трохи фінансово, бо дещо підкачало здоров’я. Ви знаєте, що кожен переживає важкі, напружені часи по-різному і депресія це не завжди, вірніше не лише пригнічений стан, коли сумно, хочеться плакати в подушку, слухаючи тупу романтичну музику чи кидатися в крайнощі, кидаючись з вікон. Депресія — здуріти, яка цікава штука. От мені, зважаючи на кількість лайна, яке я через себе пропустив не було сумно, не хотілося кидатися в крайнощі (бо вважаю це ідіотизмом), але здалося, що краще буде замкнутися в собі, не думати про погане і показувати всім навколо як я стійко переношу удари долі. "В сраку все" — під таким заголовком могла би вийти глава книги про той період мого життя, якби я таку писав. І це працювало. В сраку все, пофіг на всіх і їх проблеми, егоїзм і горда самотність, та жодних почуттів. Жодних почуттів — це було найкраще і я за цим сумую. Тому, що коли в тобі прокидаються хоч якісь почуття — послати в сраку все вже аж ніяк не виходить. Але і залишатися вічно замкнутим в собі фріком теж нереально. Природа бере верх і щось починає поволі змінюватися, а старі, зализані рани проривають в іншому місці, іншим, геть несподіваним чином.
Я багато думав про те відколи в моєму житті все знову почало іти не так. Не додумався і досі. Я навіть не зовсім певен, що у ньому все верталося до норми. Бо що, курва, вважати нормою? А що вважати стресом здатним вивести з рівноваги і зламати морально? Такі речі дуже індивідуальні, але всі погодяться, що найбільш боляче втрачати людей. Людей близьких чи принаймні тих, яких хотів би бачити близькими.  Жодних почуттів — це було так чудово, бо ніщо не заважало і ніщо не відволікало. Але одного дня приходить розуміння, що ось ця от людина, людина, яка щодня поруч і яка стала настільки звичною частиною твого життя, що вже сприймаєш це як норму, просто йде. Йде, бо їй так треба. Йде бо рухається вперед. Але ж у тебе жодних почуттів. Настільки жодних, що вже який місяць заспокоїтись не можеш. Ви в одному місті, навіть в одному районі кожен день буваєте. Втім більше не побачитесь. Мабуть ніколи. Стільки часу пройшло, а я лише зараз зрозумів, що сумую досі. Іноді настільки, що робиться боляче. Але цього разу, хоч я і знову «в нормі» ззовні, послати в сраку все не вийде. Цього разу справді болить і як розрулити цю ситуацію я не знаю. І не хочу ні з ким про неї говорити. Бо не хочу тупих порад. Так чи інакше, а я повернувся. Блог знову оживає. Хай і в формі нікому непотрібного щоденника. Мабуть вся справа в тому, що такий щоденник потрібен мені.

Американський гурт Red Hot Chili Peppers вирушає у світовий тур на підтримку нового альбому „The Getaway”. Серед міст, які відвідає команда найближчим до України є польський Краків. Там, на Cracovia Stadium, гурт зіграє  25 липня 2017. Купити квитки на концерт Red Hot Chili Peppers в Кракові можна на цій сторінці. Їх вартість коливатиметься в межах 179-499 злотих. Попередній продаж розпочнеться 2 листопада в 11:00 за київським часом.