Пригадую за кілька годин перед розлученням я написав невеликий пост, про те як важливо вміти відпускати із свого життя людей. Навіть дуже дорогих, навіть коли дуже не хочеться, бо якщо для них буде краще піти — то зрештою краще буде і для себе самого. Це пост був тихим криком безнадійного відчаю. Біля мене на столі лежав залізничний квиток, який майже не залишав надії на збереження шлюбу. Пам’ятаю, як тоді, в приміщенні РАЦСу мене розривали емоції, що ледь говорити міг, а вона, моя на той момент ще дружина, була безтурботною та спокійною. Цей її спокій завдавав тоді чи не найбільше болю, адже я втрачав найдорожчу (на той момент) людину в моєму житті, а їй було байдуже. В той день на очі вперто наверталися такі незвичні для мене сльози. Але минуло трохи часу і сьогодні, чотири роки після тих подій, я розумію, що в тому пості був правий в одному: потрібно вміти відпускати людей. Байдуже як буде їм, але зрештою собі буде краще. Не факт, звісно. Просто в деяких випадках безнадійні ситуації виглядають безнадійними лише якийсь короткий момент часу. Він швидко минає і згодом стає зрозуміло, що те, що приносило стільки болю, насправді було лише важким кроком до позитивних змін в житті. Згадав я це все через певні події, які в моєму житті відбуваються тепер. Зараз період змін. Змін обстановки, оточення і втрати дорогих (на цей момент) людей. Добре, не людей, лише людини. Все далеко не так драматично як було тоді, але і зараз хочеться вірити, що всі зміни на краще і згодом я побачу, що й це було необхідно для чогось позитивного і кращого в моєму житті. Треба намагатися вірити в краще і бути оптимістом, тоді все навколо буде яскравішим. Мабуть.