Вчора у Львові відбувся фінальний концерт півторарічного світового туру гурту Океан Ельзи. Я не збирався на цей концерт, але так трапилося, що зрештою пішов. Я постараюся уникнути пафосних порівнянь типу "у Львова є свій Океан", якими вчора заполонили всі соцмережі, не писатиму і про те, що це було фантастично чи неймовірно. Бо не було. Це був Океан Ельзи. Був повний стадіо «Львів Арена», було не по-літньому холодно і був дощ. І був Океан Ельзи, гурт, який на сцені з далекого 1994 року. Ви як завгодно можете ставитися до Океанів чи до Вакарчука, але беззаперечно, що гурт представляє собою цілу епоху і на сьогодні є одним із феноменів української сцени та й не тільки сцени. Не єдиним, лише одним із. Вчора на концерті, коли звучали пісні написані в епоху мого дитинства, коли звучала моя улюблена "Майже весна" чи "Друг", в голову прийшла цікава думка: концерт Океану Ельзи, враховуючи постійний ажіотаж навколо таких заходів, для українців (хай і не всіх) це щось на кшталт паломництва — хоча б один раз в житті, але треба побувати. Зрештою воно того варте.
І ще одне: вкотре хочу наголосити, що якщо людина талановита в музиці — це не повинно робити її ідолом у всьому, до чого вона торкається. Я дуже критично ставлюсь до висловлювань Святослава Вакарчука на суспільно-політичні теми і не сприймаю ідею його повернення в політику, в якій би то не було ролі, але як музиканта я його дуже ціную і ціную зроблений ним вклад в розвиток української музики. Океан Ельзи, подобається він вам чи ні — це живі легенди і я радий можливості іноді бувати на їхніх концертах та чути як нові пісні так і пісні на яких виріс.