Лідер гурту Океан Ельзи, Святослав Вакарчук, днями привернув увагу суспільства своїм зверненням до президента Порошенка з нагоди нагородження орденом Свободи. Заява одного з найпопулярніших українських музикантів спричинила жваві обговорення і дискусії в інтернеті, в ході яких висловлювалися припущення, що опубліковане звернення - це своєрідний маніфест, яким Вакарчук оголошує про своє повернення в політику. Останнє змусило мене пригадати велику статтю про Вакарчука, яка вийшла в журналі The New Yorker у кінці листопада минулого року. Автор матеріалу робить сильний акцент на бажанні великої кількості українців знову бачити Святослава Вакарчука в ролі політика. І хоча вперше про надії українського народу на Вакарчука-політика мені довелось прочитати саме у The New Yorker, я можу припустити, що в певних колах наших співгромадян такі ідеї можуть користуватися підтримкою. В рамках розділу Переклади, notatnyk.org пропонує вам статтю Алекса Палмера "Ukraine’s Biggest Rock Star Doesn’t Want to Go Back Into Politics—Yet" українською мовою. На оригінал матеріалу англійською ви зможете перейти за посиланням у кінці статті.

Alex W. Palmer | 21.11.2015 | The New Yorker

31 серпня, коли український парламент розглядав законопроект щодо надання широкої автономії сепаратистським регіонам неспокійного Сходу держави — ультранаціоналісти, з числа протестуючих, кидали петарди, коктейлі Молотова, а також кинули гранату у військовослужбовців Національної Гвардії, розташованих ззовні парламентських стін. Як наслідок - трьох людей було вбито і 30 поранено. Єдність української влади і українського суспільства здавалася знову зруйнованою.
Того ж дня Святослав Вакарчук, лідер українського рок-гурту Океан Ельзи, і можливо найпопулярніший в країні виконавець, пожертвував 200 тисяч гривень (близько 9000 доларів) сім’ї офіцера загиблого під час протестів. "Ми не можемо залишатися осторонь" - заявив гурт на своєму сайті, оголошуючи про пожертву.
Цей жест був більш, ніж піар-акцією Океану Ельзи, найпопулярнішого гурту в країні. Він відображав комплексну роль, яку гурт, а особливо Вакарчук, відіграє в українському публічному житті. Протягом двох десятиліть, поки Україна зіштовхувалася з чередою невдач влади і потенційних рятівників, українці втратили віру майже у все, що асоціювалося з ейфорією, яка охоплювала людей у 1991 році після здобуття Незалежності. Але Вакарчук й Океан Ельзи ще не розчарувались.
Гурт утворився в 1994 році, коли Вакарчуку було 19 років, що робить Океан Ельзи майже ровесником незалежної України; вони обоє виросли разом. Океан Ельзи може бути найближче до статусу одного з національних символів України. Вакарчук, тим часом, є культурною та інтелектуальною силою, хоча він і пробував проявити себе також хорошим політичним діячем. У свої ранні тридцять він став депутатом Верховної Ради, відмовившись згодом від мандату в 2008 році, на знак протесту проти корумпованості української політичної системи. Нині, коли країна веде боротьбу за відновлення серед економічного хаосу і виснажливого конфлікту на Сході, багато хто кличе Вакарчука повернутися в політику. Проте він наполягає, що може відігравати більш єднаючу і більш впливову роль як музикант, віддалено від брудної роботи у владі.
Коли парламент був атакований в кінці серпня, Вакарчук знаходився далеко від цих подій. На початку того місяця він прибув в Нью-Хевен, щоб провести семестр як один з 16 світових стипендіатів Єльського університету. "Я хочу відпочити від діяльності, де я вже 15 років наче білка в колесі" - сказав Святослав в одному з інтерв’ю — "Я вирішив, що перерва буде корисною". Частково як поп-зірка і частково як представник громадськості, Вакарчук завжди був неоднозначний щодо свого впливу й очікувань, які супроводжують цей вплив. Проте його відсутність поглиблює спекуляції, що можливо після повернення в Україну він нарешті втілить надії мільйонів українців і знову спробує себе в якості політика. "Я був би щасливішим, якби хтось інший робив цю роботу - сказав він мені - Але хто зна? Час покаже. Я не можу нічого сказати в цей момент." На сьогодні сорокарічний Вакарчук став першим українцем, який досяг великої популярності в пост-радянській Росії. Україну довго висміювали за її "селянську" культуру, але Вакарчук допоміг перетворити країну в регіонального експортера музики, мистецтва та творчості. Він надихав і керував молодими виконавцями та культурними постатями від сценаристів до реперів. Багато в чому саме завдяки Вакарчуку, - це круто співати українською і круто тримати в руках український прапор.
"Він допоміг відкрити вікна української культури та дозволив легеням дихати знову" - каже Рорі Фінін, директор української студентської програми Кембриджського університету - "Це величезне досягнення".


У лютому я бачив Вакарчука за роботою в напіврозваленій студії звукозапису ще радянського періоду, яка знаходиться в центрі Києва. Він слухав запис хору на бек-вокал для своєї нової пісні, яку він нещодавно написав. Названа "Не твоя війна", ця пісня разом із сумною оркестровою партією, приголомшливою кульмінацією і хриплим вокалом Вакарчука, проникає глибоко в душу. І хоч кожна нота в ній здатна полонити - Вакарчук наполягав, що найголовніше повідомлення передано рядками:

Гілля калин похилилося
Мама, кому ми молилися?
Скільки і ще забере вона,
Твоїх дітей не твоя війна?

Вакарчук каже, що ця пісня є відкритим листом до його країни, в якому йдеться про все, що пішло не так з моменту Незалежності, про те, через що гілля калини, національного символу України, в’яне і хилиться. "Головна битва всередині кожного із нас, всередині нашого суспільства" - каже Святослав. "Не твоя війна - це боротьба з нашими власними комплексами, нашими власними страхами перед будь-якими змінами". Протести на Майдані підсилили культурне і політичне значення Вакарчука й Океану Ельзи всюди в Україні. До протестів Океан Ельзи вже був найпопулярнішим гуртом країни, але оскільки Вакарчук представляв себе як їх частину, об’єктивно й ідеалістично, то під час протестів його музика "стала навіть більш символічною" - каже Женя Сакал, аспірант кафедри історії Росії з Києва. "Їх музика стала частиною національної ідентичності" - додає він. Сьогодні, коли тягнеться війна на Сході, а обіцяні реформи малопомітні - музика Вакарчука є джерелом комфорту. "Люди почуваються безпечно слухаючи це" - стверджує Марта Бойко, дослідник в області охорони здоров’я, яка також була на Майдані. Таке ставлення дає Вакарчуку те, чому позаздрив би будь-який політик, а саме - довіру людей.
Проте багато його фанів зараз хочуть від нього трохи більше ніж він здатний, чи, принаймні, готовий запропонувати. "Люди вірять, що Славко може щось змінити" - каже Владімір Опсеніца, гітарист гурту із Сербії. Втім Вакарчук наполягає, що його музика є найкращим і єдиним внеском, який він може зробити, і що, незважаючи на війну і невдачі влади, країна може самостійно відродитися на силі мистецтва та культури. Вакарчук любить повторювати на концертах: "Ми тут не для того, щоб розважати вас! Ми тут, щоб об’єднати вас!".
Навіть так Вакарчук заперечує припущення, що його пісні про політику. "Я не пишу пісні про політику, я пишу соціальні пісні" - каже він, неспокійно постукуючи ногою, коли хор проводить репетиції з протилежного боку скла в студії звукозапису. "Чи писав Боб Ділан пісні про політику?" — питає він — "Я віддаю перевагу філософським речам. Я не відповідаю. Я лише ставлю запитання людям і дозволяю їм думати та відповідати".
Вакарчук отримав місце в парламенті в 2007 році, але склав мандат менш, ніж через рік. "Це був досвід" - сказав він в одному інтерв’ю у 2008 році - "Досвід, що деякі речі люди не повинні робити". Єдиною причиною чому фани вимагають від нього сьогодні взяти на себе політичну роль, на думку Вакарчука, є те, що він відмовляється від цього. "Люди вірять в мене, тому що я не політик" - каже він, знизуючи плечима.
У студії, коли він слухав пісню останній раз, Вакарчук кивнув, його нога постукувала в такт ритму, - "Не може бути кращого часу для цієї пісні, ніж саме зараз" - сказав він - "Я цілком впевнений."
Багатьом, тим не менш, музики Вакарчука недостатньо. Наступного дня, після запису пісні, я приєднався до нього під час візиту в Головну Військову клінічну лікарню м. Києва. Через велику кількість поранених пацієнтів кабінети були перетворені в лікарняні палати, в яких людьми заповнено кожен вільний проміжок. Захоплені зненацька його появою медсестри зібралися в туге коло, посміювалися і поправляли зачіски; лікар, який разом з колегою проходив поруч, промовив пошепки "Вакарчук!". Вакарчук ходив від ліжка до ліжка, підписував диски та футболки й фотографувався. "Доказ моїй дружині, що ви справді були тут" - промовив один солдат, коли позував разом з Вакарчуком перед камерою.
Однією з останніх його зупинок була задушлива реанімаційна палата, де троє чоловіків лежали на своїх ліжках і дивилися маленький телевізор. Коли Вакарчук спілкувався з пораненими солдатами, його асистент подав сигнал, що вже пора йти. "Якщо в мені є потреба - будь ласка, дайте мені зброю і я буду там" - вже, збираючись виходити, без іронії сказав Вакарчук - "Якщо вам потрібна якась допомога - лише зверніться до мене".
"Найкраще було б бачити вас у стінах парламенту" - сказав один із солдатів.
"Я не політик" - відповів Вакарчук, похитавши головою -"Я веду боротьбу за допомогою своїх слів і своєї музики".
"Та все ж було б добре, якби ви були в парламенті" - додав інший воїн.
"Я даю вам своє слово" - промовив Вакарчук - "але я ще не готовий." Вже на виході із палати він зупинився й обернувшись додав: "Шкода, що ми повинні були зустрітися тут, а не на концерті."

Згодом, на тижні, я йшов разом з Вакарчуком, так як він відвідував поминальну церемонію на Майдані Незалежності. 20 лютого минув рік від кривавої кульмінації протестів на Майдані, коли провладні снайпери відкрили вогонь по мітингувальниках в центрі Києва, вбивши більш, ніж 50 людей. Це найбільша кількість жертв у місті з часів Другої Світової війни.
Площа була облаштована для відзначення річниці. Поруч із житловими будинками та незайманими пагорбами, були встановленні блакитні прожектори, спрямовані в холодне туманне міське небо. Кожен їх промінь позначав місце, де було вбито протестувальника. Вакарчук був одягнений в чорне, як для похорону. Тримаючи в руці незапалену свічку та букет жовтих квітів, він підняв вгору хутряний комір своєї куртки та попрямував до місця, де вже зібралось багато людей. "Я сподіваюсь, що люди не побачать мене" — сказав він піднімаючи комір вище. Але вони побачили. Шепіт "Вакарчук!" супроводжував його на всьому шляху через натовп. Коли Святослав добрався до меморіалу, то присвятив лише якусь мить камерам, щоб відхреститися від їхньої похмурої уваги та продовжити дальше свій шлях. Як тільки він став на коліно, щоб покласти квіти до меморіалу та запалити свічку — натовп ожив і роздалися звуки фотокамер і перешіптування присутніх.
Коли він повертався в напрямку до центру площі, то його шлях був заблокований нетерплячими фанатами. Кожен із них робив все можливе, щоб, враховуючи нагоду, шанобливо стримати свої радісні емоції. Позуючи для знімків та роздаючи автографи, Вакарчук був привітний, але діловий. Невдовзі перед ним з’явився мікрофон і він дав інтерв’ю для теленовин. "Люди вірять в щось просте" — сказав він мені, після того як покинув людей, які його оточували - "Вони хочуть бачити когось схожого на них. Не короля, а когось близького їм; когось, хто слухатиме та надихатиме їх".
Вакарчук — це символ єднання, тому що в його музиці він може бути таким, яким прихильники хочуть його бачити. Коли він співає "Я не здамся без бою" - то це не має значення, що пісня про хлопця, який відчайдушно намагається врятувати стосунки з коханою. Багато українців чують в цій пісні гімн національного порятунку ("Я не здамся без бою" - були неофіційним девізом протестів на Майдані). І коли Вакарчук співає в іншій пісні "Комусь тут тюрма, комусь - dolce vita" - йому не потрібно пояснювати, якщо його прихильники інтерпретують цей приспів як засудження привілеїв еліти в часи усуненого президента Віктора Януковича.
Політика, з іншої сторони, не пропонує такої розкоші як двозначність. Якщо б Вакарчук повернувся в політику, то - "він буде або поганим політиком, або поганим співаком, або і тим, і тим", каже Володимир Кулик, професор етнополітики з України - "це захоплення може вбити Вакарчука як щось, що подобається людям і чого вони потребують."
Кількома тижнями пізніше я зателефонував Вакарчуку у Нью-Хевен. Під час його відсутності шум навколо лідерства в Україні тільки посилився. Вакарчук був сконцентрований на своєму навчанні у Йєлі і на майбутньому турі Океану Ельзи. Але він відчував вагу очікувань навіть через Атлантику. "Я дуже обережний. Я обачливий на рахунок всіх цих речей" - сказав він - "Дуже легко відкрити двері в політику й увійти туди. Проте закрити ці двері складно. Перш, ніж увійти, ти маєш добре подумати чи справді це дуже важлива й ефективна роль для тебе. Якщо ні - краще займися іншою справою."

Хоча його віра в Україну залишилася непохитною: "Я чітко розумію, що зараз триває велика геополітична гра" — каже Вакарчук — "але, я думаю, що найбільш сильним і найбільш могутнім гравцем в цій грі є український народ". Він вважає, що надія на політичного месію є перешкодою, яка все ще стоїть на шляху України до успішної держави. "Я думаю, що поки суспільство не об’єднається та, врешті, спільно не почне змінювати себе самого - нічого не трапиться" - каже він - "Зміни не впадуть із неба".

Читати англійською на сайті The New Yorker