В цьогорічних мандрах Україною Миколаїв став першою зупинкою на моєму шляху. Початковий план передбачав зробити відправною точкою подорожі Херсон, але ще під час минулорічної поїздки в Одесу один приятель активно агітував мене відвідати і це місто по-сусідству. Тоді це було не реально з точки зору гострого дефіциту часу, тож цього року озброївшись принципом чим більше — тим краще, я ненадовго зазирнув і в Миколаїв.

Перон залізничного вокзалу зустрічає приємним південним повітрям. Про сам вокзал важко щось сказати. Мабуть для його опису достатньо буде одного слова — негарно.

Депресивна, сіра бетонна коробка біля залізничних колій не викликає жодного бажання роздивлятися її краще. А от по-швидше вийти в місто хочеться.

Та-дам. Ні, це скоро ще не знесуть. Не зважаючи на процес декомунізації, я впевнений, що такі стели ми успішно передамо в спадок наступним поколінням. А що зроблять з ними вони буде залежати від тенденцій того часу.

 

Дивлюсь я на цю малу архітектурну форму і розумію, що це справді «побєда»... Побєда цього МАФу над здоровим глуздом міського благоустрою. Після декомунізації, нам треба буде терміново провести деМАФизацію країни.

 

Ну ви того... Кайтесь, кароч.

 

Міський трамвай.
Цікавою особливістю миколаївського електротранспорту є те, що проїзд коштує 2.00 грн., але квитки продають з номіналом 1,50 грн.

При цьому в салоні висить оголошення, що ці квитки дійсні для проїзду по 2,00 грн. Миколаївський електротранспорт працює за безкондукторною системою. Точно як і львівський. Але поінформувати про це пасажирів перевізник не вважає за потрібне. Як наслідок, я дві зупинки їхав «зайцем», поки в салоні не стало достатньо просторо, щоб підійти до кабіни водія, де не дуже великим шрифтом написали, що квиток можна придбати у нього.

 

Ще один символ минулої епохи. Теж начебто не підпадає під декомунізацію.

 

Пішохідна зона на Центральному проспекті. Якщо не помиляюся, Центральний проспект колись був проспектом Леніна. Принаймні старі таблички на будинках бачив наче там.

 

Храм.

Гарний храм, але нормально зняти його мені не дозволило сонце. З освітленням не пощастило.

 

Лев в Сквері «Ради Європи». Там дві таких статуї.

 

Міська телевежа

На жаль, я не бачив найкращі райони Миколаєва. Це був мабуть перший випадок, коли незнання міста настільки ускладнювало навігацію по ньому, а шляхи, які прокладав навігатор в телефоні, кілька разів зіграли зі мною злий жарт проклавши дорогу через якісь ринки, нетрі і ледь не городи. Та все ж головне для себе у цьому місті я побачив

Південний Буг — одна з найповноводніших рік України. Третя по довжині після Дніпра і Дністра і найдовша з тих, які течуть лише територією України. Ось де справжня окраса цього південного міста.

 

В Миколаєві я започаткував нову для себе традицію: при нагоді відправляти собі листівку з кожного міста, в якому щастить бувати. І хоч на місцевій пошті на мене глянули як на якогось дивака, одна листівка для мене все ж знайшлася. Вона і вирушила до Львова Укрпоштою.

 

А так мене зустрів Автовокзал Миколаєва. Там мій візит до Миколаєва і був завершений. Наступна зупинка — Херсон.