Мої знання про Стамбул можна розділити на період "До" і "Після" приїзду в місто. Не скажу, що я сильно збагатився фактами; хоч мені і вдалося відкрити багато нового про історію цього міста на межі двох континентів — мова все ж про ті самі враження. Різні. Часто неоднозначні. Але найголовніше — неочікувані. Саме про них я сьогодні спробую розповісти.
Найкривавіша в історії ХХ століття Друга Світова війна ціною мільйонів людських життів змінила обличчя світу. Головні агресори Німеччина та Японія були розгромлені і на світовій політичній арені з'явились нові лідери. Поразка у війні поклала кінець японському пануванню в Кореї, яке де-факто розпочалось в 1895 році, по завершені Японо-китайської війни, а де-юре було закріплено в 1910, коли Японія анексувала Корею і приєднала територію півострова до своєї імперії.
Справою рук ЦРУ називали появу на початку 1950-тих колорадського жука в соціалістичних НДР, Польщі та Чехо-Словаччині, а самого жука — його агентом. Населенню повідомлялось, що американські літаки, порушивши встановлені зони польотів, скинули величезну кількість колорадського жука над територією Німецької Демократичної республіки. Зокрема, в пресі того часу писалось: “Американські кандидати у злочинці атомної війни сьогодні показали зразок того, що готують людству. Лише душогубці можуть вдатися до такої огиди, як навмисне нищення мирного доробку людської праці, знищення врожаю колорадським жуком”. Проте, історія мандрівки смугастого “нелегала” із США до кордонів Східної Німеччини та Польщі, а згодом і СРСР, насправді була позбавлена авантюр, а викликана лише необхідністю завоювання жуком нових життєвих просторів, яку він над успішно задовольнив з людською допомогою.
Офіційно перша передача голосу за допомогою радіохвиль відбулася 24 грудня 1906 року. Так почалася епоха голосового радіомовлення. Проте серйозний поштовх до свого розвитку радіо отримало в 1920-х роках, з появою підсилювачів на електронних лампах. Одна за одною на карті світу починають з’являтися радіостанції. Одного дня своє радіо народжується і у Львові.
Колись у мене була традиція - по приїзді в нове місто, обов’язково заблукати, та ще й так, що навіть карта, якщо така була в наявності, не відразу могла дати мені відповідь, де я і куди рухатися далі. Тоді на виручку приходило правило "язик до Києва доведе" і місцеві, зазвичай, охоче пояснювали куди йти. Останнім часом таких пригод за собою не спостерігав. Підозрюю, що виною є GPS-навігатор вмонтований в телефон. І хоч в Тернополі мені не доводилося ним користуватися, але по одному маршруту всевидяче супутникове око глобального позиціонування мене таки супроводжувало.
